День української жінки - чудова нагода наголосити на тому, що кожна жінка нашої громади - зі своїм шляхом, своїми викликами та щоденним подвигом - варта вдячності, поваги і щирих слів
День української жінки - чудова нагода наголосити на тому, що кожна жінка нашої громади - зі своїм шляхом, своїми викликами та щоденним подвигом - варта вдячності, поваги і щирих слів.
Сьогодні ми розповідаємо лише одну історію. Але вона - про багатьох з наших жінок. Про тих, хто тримає стрій і оберігає дім. Про тих, хто народжує під звуки сирен і працює без права на втому. Про тих, хто поєднує службу, материнство, біль і віру.
Це історія Анастасії Христофорової — військовослужбовиці, мами, жінки, яка не дозволила війні забрати в неї ані силу, ані покликання.
«Початок повномасштабного вторгнення я зустріла в строю – проходила службу в одній із бригад НГУ. Ми добре розуміли: ворога не зупинять ні домовленості, ні мирні мітинги, ні діалог. Їхньою метою була окупація України. І ми готувалися.
Ранок 24 лютого 2022 року я зустріла зі страхом і туманним відчуттям майбутнього, але діяла чітко. Прилаштувала котів, щоб про них піклувалися, поки мене не буде. Зібрала тривожну валізу й прибула на службу. Розуміння, що буде далі, не було. Того дня я навіть не думала, що проживу більше двох тижнів.
Після російського вторгнення до мене підходили побратими й казали, що мені варто звільнятися або переводитися. Вони щиро переживали за моє майбутнє та безпеку. Але на той момент я вже п’ять років була у війську і не уявляла себе без цього братерства. Люди поруч стали моєю другою родиною. Тому я відповідала: я міцно тримаю свій автомат у руках. А далі – буде видно.
У травні 2022 року я раптом помітила, що моє тіло інакше реагує на звичні запахи й речі. Так я дізналася, що ношу під серцем дитину. Це було справжнім дивом - посеред болю, втрат, виснаження і хаосу. Ми з чоловіком вісім років чекали на цього малюка, і він обрав нас у найскладніший час.
Я досі вірю, що його поява врятувала мені життя. Я знаю свій характер – мій ентузіазм, жагу бути корисною, мою глибоку ідентифікацію себе як військової. Думаю, якби не Михасик, мене б уже не було.
Декретна відпустка далася непросто. Емоційні гойдалки розгойдували з обох боків: я безмежно раділа появі сина і водночас з’їдала себе за те, що не в строю, що не наближаю перемогу. Донати приносили полегшення, але воно було тимчасовим.
Тоді я почала думати: як я можу повернутися, бути дотичною, бути поряд із побратимами, допомагати війську?
Рішення прийшло швидко: я захотіла практикувати психологію. Так я можу залишатися в строю, не наражаючи на ризик життя й здоров’я свого сина.
Я активно почала відновлювати університетські знання, відкривати для себе світ військової психології, проходити курси, вчитися заново – вже доросло, свідомо, через досвід.
Вже рік, як я повернулася в стрій. Зараз я молодший лейтенант, офіцер відділення психологічного забезпечення 1 Кодацького полку НГУ. Відчуваю: я на своєму місці. Моя робота приносить користь людям.
Інколи буває важко. Чоловік служить на Харківщині, я з сином – у Дніпрі. Доводиться самій тримати баланс між службою, побутом, організацією життя малюка й власною витривалістю. Але поки ворог топче нашу землю, я не можу залишатися осторонь.
Я мама.
І я тримаю стрій – силою розуміння, підтримки та віри.» ©Анастасія Христофорова
Історія Анастасії - це історія сучасної української жінки.
Жінки, яка вміє підлаштовуватися під обставини, але ніколи не підлаштується під ворога. Яка може захищати країну зі зброєю в руках і водночас дарувати нове життя. Яка знаходить сили служити, народжувати, виховувати, підтримувати, лікувати, рятувати — і при цьому залишатися собою.
Сьогодні ми говоримо про одну.
Але шануємо - всіх.
З Днем української жінки.
З вдячністю до Кожної, хто тримає свій фронт у боротьбі за наше Майбутнє.
.
У дописі використані матеріали 1 Кодацького полку НГУ
